Львівські дворики - це загадкові лабіринти, в яких хочеться блукати знову і знову; варто зробити десять кроків від центральної площі великого міста, і тебе вже оточують інші час та реальність; тут відчуваєш себе шукачем скарбів і ніколи не знаєш наперед, що ти зустрінеш: напіврозбитий вітраж чи таємничий замурований портал, забуті розписи чи різьблені гвинтові сходи...

Як у кожному порядному середньовічному місті, в старому Львові кам'яниці так щільно туляться одна до одної, що квартал виглядає суцільним. Тільки з вежі ратуші відкривається повна структура цього міського вулика, розграфленого шахівницею вулиць, згідно із Магдебурзьким правом. Оглядаючи місто з висоти пташиного польоту, можна нарешті усвідомити, скільки на кожну скупо відпущену ще у середньовіччі земельну ділянку-чарунку кожне наступне покоління мешканців примудрилося втиснути нових і нових споруд. Міських мурів, які спричинили цю вавілонську тисняву, вже півтора століття як немає, але весь Гордіїв вузол міського нутра залишився нам у спадок з усім своїм історико-архітектурним намулом, з усіма сумними й веселими історіями.

 

Найширше розрекламований із львівських двориків — Вірменський. Стародавня легенда оповідає, що на місці тутешнього храму ріс садок. Була тут і завезена вірменами з батьківщини айва. Серцевина її плодів на розрізі завжди виглядала як хрест. Один із багатих мешканців вірменського кварталу, Юрко Іваш-кович, побачив у цьому знак Господній і збудував своїм коштом на місці саду собор.

Тривалий час романтичне подвір'я Вірменського храму можна було оглядати лише з-за ґрат, а про екскурсію всередину нього, де від 40-х років XX століття зберігалась унікальна колекція сакрального мистецтва Національного музею, — тільки мріяти. Але часи змінилися. Тепер усяк охочий може вільно зайти до храму, походити його подвір'ям, брукованим стародавніми нагробними плитами з вірменськими, латинськими та польськими написами. Жодного блюзнірства тут немає, навпаки — як кажуть вірмени, чим більше стирається надгробна плита, тим більше гріхів відпускається небіжчикові.

Правда, жодних кісток під плитами Вірменського подвір'я вже давно немає, їх вивезено за межі міста ще двісті років тому, коли Львів перейшов під владу Австро-Угорщини. Тоді, за чинними в імперії санітарними нормами, були знищені всі стародавні кладовища в центрі міста.

 

Це породило легенду ще одного львівського дворика — Бернардинського. Річ утім, що з території Бернардинського монастиря цвинтар вивозили останнім. Городяни бачили численні вози з кістками, що виїжджали з монастирських воріт. А що в цій обителі у той же час чистили величезний колодязь, то уява міщан відразу ж поєднала ці дві події в одну. Оповідка про повну кісток криницю прижилась у місті так, що й сьогодні львівські гіди неодмінно розказують страхітливу історію, як під час мору до криниці скидали чумні трупи. Подекуди їх замінюють козацькими головами, котрі захисники на той час польського Львова відрубували полоненим воякам Богдана Хмельницького. Або тілами нехре-щених дітей, прижитих монахами в гріху (жіночий монастир святої Клариси, який живить цю версію, знаходиться через дорогу). Логіки у жодній із цих розповідей немає. Адже який мешканець при здоровому глузді став би псувати в такий спосіб криницю в місті, де завжди було сутужно з водою?

Натомість мало хто навіть із корінних львів'ян знає ще одну легенду Бернардинського дворика. На дашку альтанки, збудованої над колодязем, стоїть скульптурка святого Яна з Дуклі. Така ж, тільки більша, прикрашала колись колону при вході до Бернардинського костелу, але за радянських часів одного дня невідомо чому розсипалась на друзки. Фігура монаха, що навколішки із молитовно піднятими руками звертається до Господа, була встановлена на честь щасливого порятунку монастиря і цілого Львова підчас облоги військами Хмельницького. Саме образ святого Яна, чиї мощі поховані біля вівтаря костелу, начебто під час обстрілу міста явився у хмарах і примусив ядра та кулі повернутися туди, звідки прилетіли. Диво буцімто нажахало нападників, і ті відступили. Стилізоване зображення скульптури Святого Яна довго було неформальною емблемою львівських реставраційних майстерень, які містилися тут же таки, біля стіни монастиря. Львівські архітектори-реставратори вважали себе правонаступниками Святого Яна у спасінні стародавньої архітектури Львова від нищення радянських вандалів.

 

Із сусіднім Домініканським монастирем пов'язана ліричніша, але дуже сумна історія. Тут 1559 року зупинялась красуня Гальшка, спадкоємиця казкових багатств князів Острозьких. Мати вибрала для неї чоловіком князя Симеона Слуць-кого. Але войовничий воєвода Лука з Гурки, закоханий не стільки у дівчину, скільки в її багатство, був налаштований так рішуче, що Гальшка разом із матір'ю втекла від його залицянь до Львова, під захист святих стін Домініканського монастиря. Саме тут малесеньким тихим двором, затишно обсадженим квітами, гуляла вона у мріях про свого судженого Симеона. Він не зрадив кохання і під плащем жебрака прослизнув до обителі у надії взяти шлюб з Гальшкою. Але закон служив сильним світу цього, отож воєвода Лука розпочав облогу монастиря. Після того, як він перетяв водогони, монахи мусили видати княжну. Староста Львова ув'язнив красуню у Високому замку, а потім, за наказом короля, віддав її руку Луці. Нещасна княжна не витримала випробувань, збожеволіла і незабаром померла, а її багатство так-таки й не дісталося жорстокому чоловіку, а розпорошилося по близьких і далеких родичах.

 

Поруч із цим монастирем, на вулиці Руській, розташована Успенська церква — осердя руської (української) громади Львова. її так щільно обступили сусідні кам'яниці, що тепер цілу споруду церкви реально побачити тільки з вежі Ратуші або з її власної дзвіниці, більш відомої як Вежа Корнякта. А потрапити до середини можна тільки з двору. Там же, у дворі, примостилася добудована до церковної стіни перлина ренесансної архітектури — каплиця Трьох Святителів. Піди пишно різьбленим порталом — дві людські голівки, помітити які здатне хіба що пильне око науковця. Цікаві вони тим, що, за язичницькими віруваннями, символізують духів предків, які живуть під порогом. Пов'язані з ними шанобливі ритуали так укоренилися, що нема чого дивуватись різьбяру-христи-янину, який наприкінці XVI століття вирішив помістити їхнє зображення на церкві. Ми й сьогодні, на початку XXI століття, через поріг нічого не даємо, кожен наречений обов'язково мусить перенести через нього свою обраницю на руках, похоронна процесія має тричі гойднути труну над порогом...

На цій же вулиці, у подвір'ї однієї з кам'яниць збереглося зображення найдавнішого львівського лева — готичного. Його кам'яна морда, що дуже нагадує химер на паризькому Нотр-Дамі, вочевидь, була перенесена сюди після пожежі 1527 року, під час якої згорів весь готичний Львів, крім кафедрального костелу. У XIX столітті під лев'ячою головою знаходилась кнайпа (кабачок), а тепер поруч —одна з найоригінальніших львівських ретро-кав'ярень «Під синьою пляшкою».

 

Важко повірити, що вишукані ажурні галереї Італійського подвір'я, найромантич-нішого в місті, ще на початку XX століття були суцільно забудовані й виглядали малоприваб-ливо. їх відкрили на вимогу львівських реставраторів тільки тоді, коли будинок перейшов у власність магістрату й у ньому розмістили музей Яна III Собеського. За радянських часів подвір'я знову потроху обросло історичними уламками та іншим потрібним у музейному господарстві мотлохом, який прибрали звідси тільки на початку 1990-х. Саме тоді з ініціативи кількох львівських художників тут заснували кав'ярню, яка швидко стала модною. Крім каву-вання, в Італійському дворику тепер постійно відбуваються камерні концерти, виставки, вистави та інші арт-акції.

На цілком шекспірівському подвір'ї кілька разів ставили «Ромео та Джульєтту». У Львові це виглядало більш ніж логічно, адже тут у середньовіччі трапилась подібна історія — юні закохані померли під час чуми. Хоча пара належала до різних конфесій, родичам вдалося поховати їх разом — просто цвинтарі були поруч. Могилу львівських «Ромео та Джульєтти» накрили спільною плитою, на якій написали: «Що кохання з'єднало, того смерть розлучити не зможе».

Яких іще тільки історій — романтичних, скандальних, кримінальних, тривіальних, побутових, гумористичних — не всотали у себе львівські дворики за п'ять століть (від пожежі 1527 року). Майже щодня з'являються з-під облізлого тиньку написи мовами всіх народів, котрі мешкали тут. Нещодавно під час облаштування кав'ярні в одній пивниці знайшли замурований у стіну кістяк. Виявилось, це із 1920-х років, коли Львів мало чим різнився від Чикаго, навіть один із членів банди легендарного Аль Капоне тримав у Львові казино.

Спливли роки. Тільки протягом XX століття Львів сім разів (!) переходив під юрисдикцію різних держав, і кожна влада підписувала тутешні кам'яниці своєю мовою та іменами своїх героїв. Але тіло міста змінювалось мало. У затишку його вуличок, провулків, брам і двориків уважні перехожі можуть розчути оповідки старих мурів, відчути, як вони затягують за-блукалого у свої тонкі, мов павутинки, мережива вражень. Тут не бракує місця для роздумів і часу на пошуки кінчика ниточки з гобелену, ім'я якому — ІСТОРІЯ.