(032) 243 7520 (067) 374 9822 (050) 965 5357
Коли львівський бургомістр Мартин Кампіан затіяв у 1615 році 
будування Ратушевоі вежі, то звелів виловити геть усіх дармоїдів, волоцюг, п'яниць, картярів та всіх, хто по шинках дні свої губив. Їх приводили на будівництво, записували поміж робітників і змушували працювати. А треба ж сказати, що серед цієї чесної компанії багацько було діток заможних міщан, котрі в руках, крім ложки, карт і келиха не вміли нічого тримати. Ото сміху було! Усе місто потішалося над ними. А чимало батьків самі приводили своїх синів і віддавали, як тоді жартували на каторгу.
Саме тому з північного боку Кампіанівської вежі було видовбано на камені зображення корабля, як пам'ятку про той час, коли гультіпак відправили „на галери”.
Колись на місці Вірменської церкви знаходився сад, в якому росли завезені з Вірменії дерева й кущі. Одне дерево давало такі плоди, що коли їх розкраювали впоперек, то вони завше показували хрест. То була айва. Багатий львівський вірменин Юрко Івашкович звернув увагу на це і розцінив як знак Господній. Коли вирішено збудувати на Вірменській вулиці церкву, то в основі плану поставлено форму грецького хреста, яку побачив Івашкович в розрізаній айві.
Збудована у 1363 р. Вірменська церква є фактично живою легендою давнього Львова, єдина із старих Львівських церков, що майже повністю зберегла свій первісний вигляд.
...Колись давно до купецького Львова з далеких країн прибув бiдний менестрель. Жителi мiста насолоджувались його дивними пiснями, молодi панночки закохувались у нього, а старi поважнi купцi дарували грошi. Але менестрель сумував. Причиною його смутку була горда красуня, що проходила повз нього на площi Ринок, та не звертала уваги на його музику...
Менестрель прослiдкував за панночкою до її будинку. Одного осiннього вечора, коли накрапав нiжний львiвський дощик, музикант заграв пiд її вiкнами сумну мелодiю кохання. Вiн грав на лютнi цiлу нiч i лиш над ранок замовкли його струни i люди побачили мертве тiло менестреля, померлого вiд кохання...
Вiд того часу, у глибокiй тишi, можна почути, як львiвський дощ виграє сумну мелодiю кохання i видно, як старе мiсто плаче разом з ним.
...У сиву давнину один iталiйський купець приїхав до Львова торгувати вином. Справи йшли добре. А купець зустрiв у мiстi своє кохання. Молода панночка теж закохалася у купця. Єдиною перешкодою було те, що iталiєць був католиком, а панночка - православною. Але родина дiвчини, пiсля довгих вагань, врештi решт погодилась на їхнiй шлюб.
Купець поїхав до Iталiї за новою партiєю вина, а коли повернувся до Львова, трапилась бiда - панночка невилiковно захворiла. Купець весь свiй час присвятив на лiкування коханої, але смерть перемогла...
Iталiєць також невдовзi помер, але перед смертю заповiв, щоб його поховали разом з коханою i зробили однаковi надгробнi плити. На плитах було вибито серце i напис: "Вони померли вiд кохання".
Костел отців Бернардинів збудував на початку XVII віку славний будівничий Павло Римлянин. Разом з
монастирем він становив оточену ровом фортецю, що прилягала до мурів міста поблизу Галицької брами. На старовинній вежі костелу, що має 38 метрів висоти, вибивав години дзиґар. Протягом кількох віків аж до останньої війни вибивав дзиґар години на п’ять хвилин раніше від усіх міських дзиґарів.
Як? – здивуєтеся ви. Кілька віків – не років і не місяців! – годинник (по львівськи - дзиґар) квапився на цілих п ять хвилин і ніхто на це не звернув увагу? Ніхто не припинив це неподобство?
Якраз навпаки. Звертали увагу. Але без тіні обурення. Навпаки – з вдячністю. І вдячність належала тому безіменному монахові, який приставлений був до дзиґаря і пильнував за ним. Одного вечора він піднявся на вежу і побачив, як татарські загони мчать до Галицької брами. Що було робити? Кричати? Але хто почує з такої висоти?
І тоді чернець перевів велику стрілку дзиґаря на п’ять хвилин уперед – якраз на ту вечірню годину, коли зачинялися брами міста. Щойно пролунав дзвін дзиґаря, брами зачинилися. І саме вчасно – татари уже були під мурами.
З тих пір у память цієї події дзиґар „Бернардин”, як прозвали його львів’яни, завше спішив на п’ять хвилин.
Прогулюючись подвір'ям Бернардинського дворика мимоволі звертаєш увагу на масивну монастирську криницю. На дашку альтанки, збудованої над колодязем, стоїть скульптурка святого Яна з Дуклі. Така ж, тільки більша, прикрашала колись колону при вході до Бернардинського костелу, але за радянських часів одного дня невідомо чому розсипалась на друзки. Фігура монаха, що навколішки із молитовно піднятими руками звертається до Господа, була встановлена на честь щасливого порятунку монастиря і цілого Львова підчас облоги військами Хмельницького. Саме образ святого Яна, чиї мощі поховані біля вівтаря костелу, начебто під час обстрілу міста явився у хмарах і примусив ядра та кулі повернутися туди, звідки прилетіли. Диво буцімто нажахало нападників, і ті відступили.
Стилізоване зображення скульптури Святого Яна довго було неформальною емблемою львівських реставраційних майстерень, які містилися тут же таки, біля стіни монастиря. Львівські архітектори-реставратори вважали себе правонаступниками Святого Яна у спасінні стародавньої архітектури Львова від нищення радянських вандалів.
Із сусіднім Домініканським монастирем пов'язана лірична і водночас дуже сумна історія. Тут 1559 року зупинялась красуня Гальшка, спадкоємиця казкових багатств князів Острозьких, кажуть - найбагатша наречена тогочасної Європи . Мати вибрала для неї чоловіком князя Симеона Слуцького. Але войовничий воєвода Лука з Гурки, закоханий не стільки у дівчину, скільки в її багатство, був налаштований так рішуче, що Гальшка разом із матір'ю втекла від його залицянь до Львова, під захист святих стін Домініканського монастиря. Саме тут малесеньким тихим двором, затишно обсадженим квітами, гуляла вона у мріях про свого судженого Симеона. Він не зрадив кохання і під плащем жебрака прослизнув до обителі у надії взяти шлюб з Гальшкою. Але закон служив сильним світу цього, отож воєвода Лука розпочав облогу монастиря. Після того, як він перетяв водогони, монахи мусили видати княжну. Староста Львова ув'язнив красуню у Високому замку, а потім, за наказом короля, віддав її руку Луці. Нещасна княжна не витримала випробувань, збожеволіла і незабаром померла, а її багатство так-таки й не дісталося жорстокому чоловіку, а розпорошилося по близьких і далеких родичах.
В давні часи у Ратуші не раз бачили привид. З’являвся він опівночі у вигляді чорної труни, рухався поволі залами і сходами й при тому скрипів та стогнав. Стогін луною розливався по Ратуші, піднімаючись угору, де мешкала сім’я трубача. Нічна сторожа перелякано хрестилася. Привид мав свою історію. Колись львівські судді погано розібралися зі справою і засудили невинного на муки в катівні та кару смерти. Згодом помилка виявилася, але вже було пізно. Звідтоді й почала чорна труна з’являтися як вічна осторога для суддів.
А щоб завше про той випадок пригадували, розбираючи нову справу, на обкладинці лавничої книги, де містилися судові рішення, написано великими літерами: “ПАМ’ЯТАЙ ПРО ТРУНУ, ЩО ПО СХОДАХ І ЗАЛАХ ХОДИЛА”. Кожен, хто брав до рук лавничу книгу, відразу чув, як йому мороз попід шкіру йде. І добре думав, перш ніж приректи когось на тяжку кару.
Зв'яжіться з нами: ,
(032) 243 7520, (067) 374 9822, (050) 965 5357
м.Львів, вул.Зелена, 20, офіс 401